2021-09-14
55
Загострення більшовицьких репресій в Україні, націлених на винищення її наукової еліти й національної інтелігенції взагалі, не оминуло К.Квітку. Його певним чином мусив зачепити горезвісний “процес СВУ”, за буржуазний націоналізм він був звільнений з праці в Академії наук (1932) і залишився без засобів до існування. Рятуючись, подібно багатьом іншим видатним науковцям-українцям (як Володимир Вернадський, Микола Зеров й ін.), йому довелося влітку 1933 року покинути Київ (як виявилося, назавжди) та зайнятися педагогічною роботою в Московській консерваторії. Проте вже наступного року доблесні чекісти запроторили К.Квітку в один із незчисленних радянських концтаборів. Випадково визволений через два роки, він повернувся назад до Москви, де нібито займався науковою роботою, читав лекції з музичного фольклору в консерваторії та навіть якийсь час керував там Кабінетом народної музики, але фактично після трагічного 1931 року зовсім перестав публікуватися: за два московські десятиліття йому вдалося видати під покровительством ленінградця Євґєнія Ґіппіуса лише одну-єдину статтю[36]. У післявоєнну відлигу кінця сорокових років К.Квітка ще раз пробував повернутися до науково-творчої діяльності, про що говорять залишені ним численні рукописи[37], зокрема й приготовані до друку чистові машинописи. Та коротку зимову розталь швидко змінила нова сталінська заморозь – і жодного з них побачити опублікованим за життя йому не судилося. Дещиця з того вийшла в світ лише посмертно[38].
Можна собі лише з жалем уявити, скільки ще міг би дати К.Квітка нашій і світовій науці про музичний фольклор за нормальних європейських обставин життя.
Позірно шанований, головно за ерудованість, по суті ж належно не поцінований, а то й просто легковажений аж до нехтування[39], К.Квітка, як і його порівняно невеликий доробок – понад три десятки статей, опублікованих в українських малотиражних виданнях (істиний мініатюрист, він навіть і не брався за творення монографії)[40], відійшов на довгі роки в непам’ять. Ніби передрікаючи свій жереб, в одній із розвідок він писав[41]:
“ Для того, хто на своєму полі самітний, або має мінімальну кількість товаришів чи учеників, часто тяжкою трагедією життя є саме те, що відгомін на його працю, коли прозвучить, то тільки в загальних фразах, які не свідчать про те, щоб хто-небудь завдав собі труду глибше її вивчити. І предвидження таких самих загальних фраз ще й у некролозі, за яким вже прийде остаточне забуття, пригнічує як примара ще й другої смерті, – смерті самого діла. Анабіоза [42] є питання чистого випадку, – той хто відживить або вперше виявить справжній активний інтерес до того діла, може прийти або не прийти. Коли стан завмирання проходить у повному ігноруванні, це ще не так зле, бо воно хоч не вадить; догматичне признання гірше ”.
“Таку перспективу завсіди треба мати, коли мова йде про працівників на ниві вивчення народньої музики, бо ця парость не має забезпеченого місця ні в інтересах громади, ні в системі наукової праці, установленій від держави, і залежить від випадку, – чи появляються одиниці, захоплені цим ділом, чи судиться їм довгий вік, чи мають вони досить здоров’я для цього діла, і чи обставини їх особистого життя дозволяють їм бути ентузіястами і ідеалістами. Такі одиниці не в кожній країні і не в кожний час є, а переємність, продовження їх діяльності скрізь і завсіди проблематичні”.
Ті ентузіясти й ідеалісти, які виявили справжній активний інтерес до робіт К.Квітки та відживили їх, мусіли врешті прийти, бо надто величним було його діло. Воскресіння, повернення до життя вічного настало для нього з початком сімдесятих років минулого століття завдяки титанічним зусиллям видатного львівського фольклориста-музиколога Володимира Гошовського (1922 – 1996), який приготував до перевидання більшість його творів у російських перекладах із доданням кільканадцятьох непублікованих рукописів та – найголовніше – ґрунтовно й вдумливо прокоментував кожну Квітчину працю, даючи їй належну оцінку, розкриваючи її зміст і значення[43]. За В.Гошовським пішов Анатолій Іваницький, певною мірою доповнивши московське видання[44].
Із тих, зведених разом публікацій та коментарів до них, наскільки б вони критично не оцінювалися сьогодні, вперше повстав – для багатьох, можливо, зовсім неочікувано –К.Квітка в усій своїй величі не тільки тонким знавцем усномузичної культури, відданим служителем справі її істинного пізнання, а й глибоким мислителем, яскравим новатором, який зумів набагато випередити свою добу, висловлюючи ідеї, що стали “епохальними відкритями” вже після його відходу у вічність. Серед іншого можна згадати хоча б його критику концепції історичного пріоритету пентатоніки у розвитку ладового мислення, що на цілих тридцять літ випередила “революційний” прорив у даному питанні Вальтера Віори й ін.[45]; студії над проявами народномузичного побуту, що опинилися в центрі уваги сучасних дослідників тільки-но в останній третині минулого століття після “музично-антропологічних одкровень” Алана Мерріама[46]; структурну типологію фольклорних сюжетів, згодом “винайдену” фольклористами-філологами для класифікації казок[47]; а ще методики алгоритмічного моделювання в мелотипології, статистичної інтерпретації даних у мелогеографії[48], текстологічної вивірки музично-етнографічних джерел[49] і т.д. і т.п., що понині залишаються безпрецедентними у світовій науці про народну музику.
