2021-09-14
99
У системі поглядів К.Квітки на сутність музичних наук вся музика, узята в цілому, в усіх її проявах
Таким чином, у системі поглядів К.Квітки на сутність музичних наук вся музика, узята в цілому, в усіх її проявах, розкладається на два принципово відмінні за способами свого існування об’єкти дослідження. Один із них творить музика європейського світу, що перебуває під постійним контролем писаного музичного тексту (відповідно, її можна було б звати “писемною музикою”)[63], інший – музика, позбавлена такого контролю, чи, умовно кажучи, “усна музика” (вона ж “народна” чи “етнічна музика”, скорочено “етномузика”)[64] в ґлобальному масштабі, тобто як європейських, так і позаєвропейських народів. Писемну музику вивчає, як відомо, наукова дисципліна, котру прийнято називати “музикологією” (або в україномовній інтерпретації – “музикознавством”), натомість в усній музиці ще слід розрізняти щонайменше два аспекти залежно від того, що акцентується при її дослідженні – самі музичні твори чи музичний побут. Перший аспект, близький до музикології, мав би відповідно термінуватися “етно-музикологією”, тоді як другий, носячи назву “музична етнографія” (або, можливо, й “етно-музикографія”), повинен трактуватися виключно в руслі методологічних підходів загальної етнографії. Наочно хід думок К.Квітки можна би передати у вигляді такої понятійно-термінологічної системи:
МУЗИКА
ПИСЕМНА УСНА
||
|| твори побут
|| || ||
музикологія етно-музикологія музична етнографія
(етно-музикографія)
Ось такими були системні міркування, що привели К.Квітку до винайдення терміна “етно-музикологія”. Вони, варто відзначити, вповні узгоджуються із сучасними поглядами на основний внутрішній поділ в науці про усну музику, в якій за об’єктами досліду також прийнято розмежовувати дві головні (суб)дисципліни: одна з них покликана займатися передусім самою музикою (музичними творами, їх текстами – звуковими чи нотними), а інша – музичним побутом у сенсі самої музичної культури як такої та її функціонування в загальній культурі певної громади (популяції)[65].
У ті далекі двадцяті роки минулого століття – в часи К.Квітки – ніхто, окрім нього, в подібний спосіб питання не ставив. Хоча в студіях над усною музикою порушувалися якоюсь мірою проблеми навколомузичного контексту, основним об’єктом вивчення все ж виступали усномузичні твори, головно їх тексти в нотних транскрипціях, з урахуванням щонайбільше, кажучи словами С.Людкевича, обставин, при яких ті твори виконуються[66]. Спеціальне зацікавлення музичним побутом настало щойно з утвердженням у загальній етнографії соціологічного та функціонального напрямів[67]. Цей останній, від середини ХХ століття свідомо перенесений на ґрунт вивчення етномузики, дав початок новій науковій дисципліні, чи не найяскравіше заманіфестованій у знаменитій “Музичній антропології” Алана Мерріама[68]. З його легкої руки термін, вжитий ним у заголовку, пішов планетою та здобув собі мало що не загальне визнання.
Узагалі термін “антропологія” має трояке значення. Найчастіше, принаймні в нас, він означає біологічну науку про походження та еволюцію людини, нормальні відмінності в її фізичній будові, витворення людських рас тощо. Рідше ним окреслюють філософське вчення про сутність людини, зокрема з погляду її буття. Натомість в англомовних країнах, а головно в США, під “антропологією” розуміється суспільна наука про культуру різних народів, особливо первісних, яка звичайно трактується як синонім, складова частина чи одним із напрямів етнографії (народознавства, людознавства). Тож, не вникаючи наразі в деталі, можна сказати, що сучасна “музична антропологія” загалом відповідає “музичній етнографії” (“етно-музикографії”) в понятійно-термінологічній системі К.Квітки, оскільки обидві за об’єкт досліду мають вивчення етномузики в культурі. Як видно, передбачення нашого вченого справдилися сповна: через тридесять літ після його виступу досліди над музичним побутом врешті вийшли на порядок денний, виділившись в окрему дисципліну. Правда, не в нас, а там – за океаном.
А втім, коли черпнути глибше, “музична етнографія” К.Квітки не зовсім збігається з “музичною антропологією” А.Мерріама, за цими відмінними термінами по суті стоять дещо неоднакові поняття й, евентуально, різні (суб)дисципліни. При спільності об’єкта, вони відрізняються предметами, тобто аспектами, точками зору, з яких він розглядається, або, користаючи з виразу К.Квітки, самими способами ставлення проблеми: етнографія і, відповідно, її музична парость є наукою передусім історичною та намагається пізнати свій об’єкт – музику в культурі – у діахронії; антропологія, будучи ближчою до соціології, ніж до етнографії, цей же об’єкт вивчає тільки в синхронії, принципово уникаючи історичної проблематики.
Музична антропологія (якщо змиритися з цим доволі незвичним для нас терміном) сьогодні вже стала провідною дисципліною науки про усну музику. Через те багато хто, переходячи з одних крайнощів у другі, ентузіастично поділяє погляд її основоположника, за яким “ етномузикологія <...> є дослідженням музики в культурі ”[69]. При цьому знову ж таки, як колись з “порівняльним музикознавством”, припускаються усе тієї ж характерної системологічної помилки – ототожнення частини з цілим, в даному випадку – музичної антропології як окремої (суб)дисципліни з наукою про усну музику в усій різноманітності її виявів. З іншого боку, при такому підході запропонований свого часу К.Квіткою термін перетворився у свою протилежність, адже він, за А.Мерріамом, виступає не антиномією “музичній антропології” й, отже, “музичній етнографії” чи “етно-музикографії” як гілок загальної етнографії, а їх синонімом. У результаті ось та, інша ділянка дослідів над усною музикою, що має бути якби галуззю загального музикознавства, для якої К.Квітка власне й винайшов неологізм, знову залишилася нетермінованою...
Звичайно, подібні курйози можна би скласти на карб вкрай недбалого ставлення до термінології, невмілого її використання, що вже стало візитною карткою т.зв. нестислих наук. І в цьому була би своя частка істини. Гуманітарії, здається, вже узвичаїлися вживати більш-менш утерті терміни кожен на власний розсуд, не завдаючи собі труду збагнути їх первісне значення за браком чи то внутрішньої дисципліни, чи то знань, чи то поваги до своїх колег-попередників, чи того й іншого разом. Тому в різних авторів і навіть в одного автора часто-густо однакові поняття термінуються по-різному та навпаки – одні й ті ж терміни набувають відмінного значення аж до протилежного або й ніякого, як пресловуті музикознавчі слівця “інтонація”, “лад” та іже з ними, що поза певним контекстом нічого не означають на кшталт німецького “man” або східнослов’янського “ну”. Термінознавство не вивчається гуманітаріями та для більшості з них існування строгих (у стислих науках контрольованих державною стандартизацією)[70] правил творення та використання термінів видається річчю нечувано екзотичною. Звідси у мистецтво-, літературо- й подібнознавчих працях панує не дійсно наукова, системно впорядкована термінологія, а бушує стихійно витворена терміносхожа словесність.
Однак конкретно у випадку з терміном “етномузикологія” проблема коріниться в іншому – в природі самої науки про усну музику, яка завжди була та понині залишається дисципліною надто вже неоднорідною, належною тією чи іншою мірою до численних та далеких собі сфер людського діяння – починаючи від мистецтва й етнографії та кінчаючи психологією й акустикою. Кожна з них переслідує власні корінні інтереси та застосовує відповідні методи пізнання, вважаючи їх єдино правильними, доцільними та тягнучи воза неодмінно в свій бік. Усі ці прагнення й досі не вдалося звести до спільного знаменника, єдиної теоретичної концепції та позначити одним основним терміном, в якому дедалі все більше відчувається гостра потреба. Та якби дослідження усної музики усвідомлювали себе не паростями суміжних наукових дисциплін, а самостійною наукою з власним колом загальнометодологічних питань – зі своїм відрубним об’єктом, своїми предметами, цілями та способами їх осягнення, то врешті знайшовся б для неї об’єднувальний термін та, може, пройшла б охота нескінченно підмінювати його частковими позначеннями, здатними хіба що мильно орієнтувати зацікавлених осіб.
